Архетипи Революції гідності

З плином часу події Майдану – Революції гідності – віддаляються від нас, стають історичною легендою.Ми – всі, хто був на Майдані – прийшли туди з мрією.

Кожен мріяв про свою Україну, яка настане після Майдану. Але у всіх вона була – Україна Вільних Людей. Хто був по той бік барикад – що захищали купку свого майна – вони не могли нас перемогти. І не могли зрозуміти, звідки ми взялись – Українці. Що б там вони не говорили, жоден олігарх за жодні гроші не може створити Майдан.  Імперське уявлення про хохла-малороса після Революції гідності розлетілося вщент. Нема смішного пластилінового українця в шароварах з чарочкою. Є інші архетипи українців, які побачив світ. Вони творили унікальне українське явище – Майдан!

Я був на подіях Майдану з 2-го до передостаннього дня. Мої враження суб’єктивні, але я хочу ними поділитись, поки невблаганний час не позатирав з пам’яті події 13-14-го років.

Настоящихбуйных нету – вот и нету вожаков (В. Высоцкий)

Архетип перший – активісти, або «баламути»

В перший день, 21-го лютого 2013-го року на Майдан незалежності під нещадну зливу вийшло кілька десятків людей, що списалися у Фейсбуці та прийшли виразити своє відношення до підписання (непідписання) Януковичем європейської асоціації – було зрозуміло, що «гарант» хитрить, блефує і постійно дзвонить «хазяїну» в Кремль, відпрошуючись «ненадовго» в Європу. Пояснення викрутасів Віктора Федоровича лежало на поверхні – за короткий термін «хазяювання» завгара з синком–«стоматологом» та іншими «своїми пацанами» масштабні крадіжки підірвали слабке здоров’я української економіки. І з дня на день мав гримнути дефолт. Президент з «братвою» хотів якомога вигідніше продати загнану конячку, на яку він перетворив з одну з найбільших країн Європи. Але було зрозуміло – ні в яку Європу ніхто не йде, а хоче набити собі ціну, показуючи Кремлю, що «дівка» ще комусь потрібна, і слід поспішити з калимом-викупом.

Люди, що вийшли на Майдан, як і багато інших, бачили, у яку прірву летить країна під розгульну «мурку» донецьких «пацанів», але, на відміну від інших, вони говорили про це не на кухні, а на майданах. Було кілька невдалих спроб призупинити тотальний каток «донецьких», були «податковий», «кредитний» майдани. Обидва розігнали. На цей, який пізніше назвали «Євромайданом», ніхто особливих надій не плекав. Було тотальне розчарування наслідками «Помаранчевої революції», і слово «Майдан» викликало багато негативних асоціацій. Тож активісти вийшли скоріше показати, що в країні є інша думка. Там були журналісти, керівники громадських організацій, кілька професійних політичних діячів, які не знайшли собі місця у донецьких розкладах. На меті було – продемонструвати антиімперські настрої якоїсь частини суспільства. Усі вважали, що – незначної.  На другий день дощові хмари розвіялись, і на Майдан вийшли київські студенти.

Архетип другий – студенти

Коли я, як порядний «активіст», прийшов на вечір другого дня на Майдан – просто виказати своє «фе» викрутасам президента, які вже ставали кумедними, під Стелою на Майдані незалежності я побачив київських студентів, що під музику у форматі дискотеки весело протестували проти незрозумілої політики захланної команди з Донбасу. Простий арифметичний підрахунок показав, що цим молодим людям під час минулих подій Помаранчевої революції було по дев’ять- десять років. Тож жодного розчарування. Виросло нове покоління українців – без страху в глибині очей і з почуттям власної гідності. Вони вважали країну своєю і мали право обирати її майбутнє. Росія, перед якою запобігав зек, була для них просто сусідньою країною. Дружньою, але чужою. Нове покоління! Молодь підтримували жителі Києва, ввечері підходили до студентів, намагались чимось допомогти. Кияни були на боці студентів.

Архетип третій – кияни.

З усією повагою до мешканців інших міст України, вважаю, що кияни – особливі. Київ має власну гідність. Європейський мегаполіс, який вирішила привласнити «бригада» наперсточників, несподівано показав свій характер. На ранокпісля 30-го листопада, після нещадного розгону студентів, світ побачив розгніваних киян. Якщо тодішня влада своєю жорстокістю хотіла когось налякати, то з киянами вона явно помилилась. Задумка була – непомірною жорстокістю розбудити страх. Розбудили гнів. По місту потужним валом котилась хвиля сотень тисяч Киян. І не було сили, яка здатна була б стримати цю хвилю. Прості українці – вчителі, офісний планктон, робочі, бізнесмени – вийшли на захист своїх дітей та майбутнього країни. Жаль, купка людей, яка тоді пролізла у владу, цього не зрозуміла (та й не здатна була зрозуміти). Після цього кияни вважали за необхідне у вільний від роботи час виходити на Майдан. Звістка про повсталий Київ стрімко розлетілась по країні, і миттєво отримала відгук в серцях українців. І, звісно, в першу чергу у найактивнішої їхньої частини – галичан.

Архетип третій – галичани.

Коли схлинула хвиля збурених киян, жителі Києва пішли на роботу – на Майдані залишились інші люди, з характерною вимовою  західної України. Галицькі дядьки діловито ставили намети, організовували побут протестувальників. По селам та містечкам Галичини йшов збір коштів, продуктів, делегувалися міцні хлопці для поїздки в Київ. Галичани були одними з найстійкіших та найвитриваліших майданівців. Галицькі традиції чинити спротив насильству, пам’ять про ОУНівське підпілля та відносно свіжі спогади про помаранчевий Майдан… – Галичина! Вони показували неймовірну впертість та силу духа. А ще – гідність у відповідь на спроби влади принизити та придушити народний спротив. Тривала Революція гідності. На Майдан приїхали нащадки воїнів останнього українського королівства. Ще царський міністр Дурново казав, що той, хто хоче завоювати Галичину – безумець Хто завоює Галичину – втратить імперію. Дурнуватий завгар з Єнакієвапро це навіть не здогадувався. Стикаючись з насильством з боку міліції, протестувальники почали організовувати самооборону.

Архетип четвертий –бійці майданівських сотень

З ростом насильства на Майдані почав викристалізовуватись четвертий архетип – Воїни. Футбольні фани, студенти, «Правий сектор» – молоді й не дуже люди зрозуміли, що насильству потрібно чинити спротив. Спротив зростав пропорційно безумству влади. У відповідь на кийки та світло-шумові гранати – бруківка та феєрверки. У відповідь на кулі (не завжди гумові) – давно забуті «коктейлі молотова». З кожним днем «беркутня» почувала себе все непевніше. Одна зі спроб спецпризначенців відбити КМДА у протестувальників закінчилась повним фіаско – іх брутально, як худобу, загнали в автобуси. Ріст спротиву насильству рано чи пізно повинен був привести до кривавих наслідків. Зупинити це могла тільки чинна влада – за наявності політичної мудрості. На жаль, мудрість була їй непритаманна. Відступати ніхто не збирався. По містам України з’являлись Майдани, гнів охоплював всі регіони країни. Забороненою символікою ставали жовто-сині стрічки, українські державні прапорці на машинах. Влада показувала свою окупаційну імперську сутність. З бійців майданівських сотень постали Герої – ті, що з деревяними щитами пішли на кулі. І народили нову українську легенду – легенду про Небесну сотню.

Архетип п’ятий – міліція.

Різниця між обличчями міліціонерів часів Помаранчевого майдану та Революції гідності – разюча. Якщо у 2004-му під шоломами правоохоронців можна було розгледіти очі, до їхніх щитів дівчата прикріпляли квіти, то на останньому Майдані в плямистій формі «Беркута» рухались безжальні зомбі. Солдати Внутрішніх військ, що тримали щити на промерзлому асфальті та відморожували собі кінцівки, були живим муром, з-за якого час від часу вилітали вгодовані, добре екіпіровані спецпризначенці різноманітних «звірячих» підрозділів – і нещадно калічили протестувальників – переважно беззбройних. Практикувалось захоплення заручників, вимагання викупу, тортури та знущання над затриманими (скоріше – полоненими). Поліція часів Януковича – типові опричники, або тонтон-макути. Найбруднішу роботу робили за міліцію завезені, переважно зі сходу, «антимайданівці», або ж тітушки. Вони ж вирізнялись найбільшою жорстокістю. На другий день після втечі «гаранта» на поліцейських машинах з’явилися жовто-сині прапорці – людям можна було вже не боятись власної міліції.

Архетип шостий – «тітушки»

ВадікТітушко, гопнік з Білої Церкви, поїхавши за гроші «розім’ятись» в Київ, ніколи не думав, що його румунське прізвище стане міжнародним терміном проплачених хуліганів. Але… так сталось – журналістів, на яких він вчинив напад, ще треба пошукати, а от Тітушко покрив себе невмирущою славою. Однією з основних помилок Януковича, що вартувала йому кар’єри – непорушність державної монополії на насильство. Право на насильство має виключно Держава. Крапка. Хто нарадив йому задіяти проти мирних протестувальників проплачених пацанів зі спортзалів? Відповідно, після цього протести після цього переставали бути мирними. Очевидно, вихідці з Донбасу у владі не могли повірити, що люди за власною волею виходять на вулиці, і намагалися вибивати клин клином. Свого часу, в 2004-му – 2005-му роках на противагу Помаранчевому майдану з Донбасу везли простих роботяг, ефективність яких дорівнювала нулю – вони, замість протесту, по дорозі випивали заготовлену горілку і тупо розбігались по місту. Антимайдан був значно агресивнішим. Основу його складали якраз «тітушки». Люди повинні були злякатись хуліганів, а злякались того, що у них влада, яка винаймає хуліганів-тітушок. І постарались чимскоріше спекатись такої влади. Антимайдан не міг перемогти. Тітушня – це, свого роду, квазі-армія. Але вони – найманці. Причому найманці, які воювали з власним народом. Шансів на перемогу у них не було, незважаючи на підтримку ментів та різноманітне озброєння. Під прикриттям ментівантимайданівці мордували захоплених активістів.  Після їх втечі з Маріїнського парку залишилось багато холодної та вогнепальної зброї, арматурних обрізків, виготовлених, вочевидь, централізованим способом.

Архетип шостий – політики.

Коли почався і продовжував розвиватись студентський Євромайдан, звичайно, опозиційні політики побачили в цьому шанс для себе. Але, оскільки принципом «майдану під Стеллою» було – «без партійних гасел», партійними структурами був поставлений майдан на Європейській площі. Зрозуміло, на платній основі. Майдан жив під українськими прапорами, слухав виступи з червоного «броньовичка», з якого, через простеньку апаратуру лунала музика та виступали активісти. На Європейську люди ходили «відмічатись», отримувати гроші та постояти під партійними прапорами. Через деякий час «політичний майдан» тихенько згорнувся – і приєднався до народу. Політики не керували майданом – вони підлаштовувались і вичікували. Домовитись з політиками за спиною протестуючих було неможливо. Знамените «Куля в лоб – так куля в лоб!» –  прозвучало з вуст перестрашеного Яценюка, коли, у відповідь на його повідомлення про якісь домовленості з Януковичем майданівці відкинули його пропозиції та почали вимагати рішучих дій.  Найпопулярнішим лідером, якщо судити по реакції протестувальників, був Кличко. Потім, в порядку зменшення, йшли Порошенко, Тягнибок та Яценюк. Інші були, скоріше, масовкою. Але, після втечі Януковича саме вони , опозиційні діячі, змогли опанувати ситуацію та не дали країні скотитись в хаос.

Ейфорія від перемоги, всупереч зі смутком за загиблими тривала недовго. Починалась війна, яка виявила нові архетипи українців. Але це вже наступна історія.

Вадим Логвінов

і