Кремль використовує два реально збережені досягнення антикомуністичної і антиавторитарної революції

Останній член Державного комітету СРСР з надзвичайного стану (ДКНС, або, в російській абревіатурі, ГКЧП. – Ред.) Олег Бакланов помер 28 липня 2021 року, не доживши три тижні до тридцятиріччя спроби державного перевороту в серпні 1991 року, в якій він взяв участь. Бакланов був високопоставленим керівником радянської військової промисловості. Саме силовики і менеджери ВПК, як сказали б сьогодні, стояли за спробою змістити Михайла Горбачова, прибрати з політичної арени (або навіть фізично знищити) Бориса Єльцина і зупинити розпад радянської імперії.

Імперія понад усе

Судячи із численних спогадів, які залишили путчисти, саме збереження єдності СРСР і статусу великої держави хвилювало їх більше за збереження номінальної влади Компартії і одержавленої економіки.

Три десятиліття потому Росія, якщо не в усьому, то багато в чому нагадує ту державу, яку створили б “гекачепісти”, якби не було багатьох тисяч москвичів і петербуржців, які стали на їхньому шляху. Включаючи трьох, які заплатили за опір своїм життям і яких сьогодні мало хто пам’ятає: Дмитро Комарь, Ілля Кричевський та Володимир Усов.

Від країни, про яку вони (і я) мріяли і яка начебто народилася в серпні 1991-го, залишилися хіба що повні полиці магазинів і (поки що) вільний виїзд за кордон – принаймні, для більшості громадян. І те, і інше існує лише тому, що унікальний в історії людства режим, за якого спецслужби не обслуговують верховну владу, а цією владою є, вивчив два уроки пізнього СРСР.

Російський журналіст Костянтин Еггерт

По-перше, народ повинен бути ситий. А по-друге, незадоволених не треба тримати в країні, як це робили товариші Брежнєв, Андропов, Черненко і Ко, а навпаки – дати їм виїхати, щоб не бентежили народ і в момент кризи не стали лідерами політичних змін. Хто не розуміє натяків на еміграцію або, подібно до Олексія Навального, ігнорує їх, тих кидають за ґрати. Найбільш активні і непохитні вмирають за дивних (а насправді цілком зрозумілих) обставин. До цього додаються великодержавна риторика і періодичні сплески конфронтації з Заходом – для підтримки в тонусі гарнізону нібито обложеної Заходом “фортеці Росія”.

Еміграція – страховка для Кремля

Результат цієї політики поки що цілком влаштовує путінський режим і – знову ж таки, на перший погляд, – робить не надто ймовірним повторення сценарію перемоги демократичних сил а-ля 1991 рік. Особливістю 1991-го була дивовижна атмосфера ідеалізму і спрямованості в майбутнє. Її створили насамперед лідери громадської думки тих днів – пізньорадянська інтелігенція, що жадала демократизації та зближення із Заходом.

Путінський режим робить усе, щоб скоротити число потенційних, як висловлюються соціологи, “агентів змін”, змушуючи їх виїжджати з країни. Масштаби від’їзду оцінити важко, але вони, очевидно, гігантські порівняно з радянськими часами. “Відтік мізків”, з точки зору Путіна, – одна з гарантій стабільності і, що стає з кожним днем ​​дедалі важливішим, наступництва режиму після відходу Путіна з Кремля.

Сьогодні більш реальною виглядає або операція “Наступник” з відходом Путіна на спокій і поступовою трансформацією, або гострий конфлікт всередині еліт. У соціальний вибух, спровокований важким економічним становищем, я не вірю: така-сяка ринкова економіка плюс експорт вуглеводнів не дасть людям померти з голоду, а Захід ніколи не запровадить проти Кремля такі санкції, які можуть спровокувати, наприклад, крах “Сбербанку” або зупинку життєво важливих виробництв. США і ЄС не зроблять цього саме через страх перед хаосом в країні з другим в світі ядерним арсеналом.

Виходить, що сьогодні Кремль використовує два реально збережені досягнення антикомуністичної і антиавторитарної революції 1991 року як інструменти збереження авторитарного режиму, який буквально на очах перетворюється на відверту диктатуру.

Не потрібно втрачати надію, але варто запастися терпінням. Рух Росії до свободи і гідності йде за схемою “два кроки вперед – один крок назад – пауза – два кроки вперед – один назад”. Колись це призведе до незворотних змін в країні і суспільстві. І тільки тоді революція 1991 року посяде належне місце в російській історії.

Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.