Спроби видати кінобрак за артхауз й величне кіноявище приречені

Брак класу «А»
Сходив в кіно. Багато реклами, фестивальні призи, перемога в категорії на фестивалі в фільмах класу «А», перспектива висування від України на «Оскара», скандал із відмовою режисера від президентської нагороди… Це все про фільм «Атлантида».
Висидів в залі годину, за яку встиг зробити висновок: це кіно не має права на мою увагу й шокований евакуювався з кінозали.
Відповідально попереджаю: я не є кінокритиком, фільммейкером, знавцем й теоретиком кінематографу. Сучасне касове кіно майже не дивлюся, а те, яке проглядаю, викликає нудоту, серіали спричиняють той самий фізіологічний стан. За все життя додивився до кінця пару-трійку й навряд чи колись наважуся це зробити ще. Авторське кіно зустрічаю часом для мене цікаве, часом незрозуміле. Здавалося б, «Атлантида» – саме з моєї кінокатегорії. Одразу підсумую: фільм несподобався категорично, ідеї автора – на поверхні, його непрофесіоналізм – теж.
Не знаю як формуються рейтинги фестивальних фільмів. Але приклад багатьох бездарних заштампованих стрічок з величезними бюджетами й низкою нагород примушує думати, що нині більше важить вміння усе це «продати» кінокритикам й академікам, аніж якість самого продукту.
Валентин Васянович – «Батько» «Атлантиди» не новачок у кіноіндустрії. Ніколи раніше його фільми не дивився й ніхто вже мене не примусить цього зробити. Не люблю непрофесіоналізм із претензією на вишуканість й елітарність. Сам автор називає фільм артхаузним й авторським, за моєю градацією він має бути віднесений в категорію браку. Таке кіно ні в якому разі не варто просувати на фестивальні майданчики, бо це матиме погані наслідки для міжнародного іміджу українського кіно. Тим більше, що це буде неправдою: останніми роками я з подивом дізнаюся, що в нас вдосталь талановитих кінематографістів й підозрюю, що у національного кіно світле майбутнє: нам є що сказати. Васяновичу – краще мовчати.
Автор «Атлантиди» нагадує мені широкий прошарок митців, що записалися у кріейторів сучасного мистецтва – з відрізаними головами в формаліні, хаотично наляпаними плямами фарби на грандіозних полотнах й іншою навколомистецькою нісенітницею. Зазвичай, ці діячі не освоїли навіть основ, вони не здатні на малюнок конячки, зроблений олівцем. Їм це не потрібно, вони одразу рвонули в щось авторсько-артхаузне й загадково-втаємничене. Класичне мистецтво для них зайве й померле. Вони створюють новий світ, незрозумілий для решти. Шанувальники мають вигадувати те, чого в їхніх творах немає, але нібито хотів сказати автор. Насправді, йому просто нема чого сказати.
«Атлантида» – класичний зразок такого твору. Васянович знімає у стилістиці, винайденій не їм, хоча виступає непримеренним борцем зі штампами у кіно. Це все неодноразово вже було знято, він просто копіює й адаптує чужі стилі й техніки, в чому зізнається в інтерв’ю. Нічого страшного в тому немає. Важливо те, насільки органічно він адаптує все це у своїх стрічках й те, наскільки оригінальними є його думки, закладені в кінотвір. Нічого оригінального я в фільмі не побачив, запитань й поштовху до роздумів фільм не викликав. Проте, з’явився оберемок запитань до фахового рівню автора.
Весь фільм – це перманентний нудний рефрен з суцільних ляпів й аматорства. Артхауз – це оригінальний погляд. Натомість у Васяновича – це непрофесіоналізм, який пре з кожної шпарини.
Всі актори – непрофесіонали, проте учасники бойових дій. Не маю заперечень. Але задля чого це зроблено, чи став від того фільм кращим? Не став. Вся «Атлантида» – це якесь пластикове утворення, де все – неправда. Люди неправдиво грають неправдиві сцени, говорять неправдивою мовою штучні неприродні фрази. Кожна картинка, кожен рух акторів – це суцільна брехня. Брак – у всьому: в світлі, оформленні кадру, суцільний брак по звуку. Якщо автор свідомо переслідував мету примусити глядача до головного болю намагатися розібрати слова героїв фільму – це йому вдалося. Але мета помилкова, ніякого сенсового навантаження вона не несе.
В інтерв’ю Васяновича «Укрправді» він згадує, що знімальну групу не впустили на територію металургійного комбінату. Але автор за тим не тужить, каже: ото й добре, ми чудово зняли «промислові» сцени у павільйоні. Шкода, що його не пропустили на комбінат. Я взагалі не впевнений, що він бодай колись відвідував промислове виробництво. Тому ота павільйонна сцена, де кіногерой зайнятий зварювальними роботами – це суцільний брак й несмак. Я не закликаю Васяновича освоїти технологію електрозварювання. Але бодай поспостерігати за процесом йому б не завадило. Тоді він би знав, що навіть неякісно зварені деталі майже неможливо відірвати руками, як це зробив у кадрі бригадир. А всі герої у тій сцені не були б такими охайними й чистенькими. Рожевощокі герої із сяючими обличчями в ливарному цеху – це брак і несмак, який не можна демонструвати ані в кінозалах, ані на кінофестивалях. Авторові спочатку слід бодай трохи вивчити натуру й предмет зйомок.
Такі ляпи в фільмі, гідному хіба що курсової роботи майбутнього кінематографіста – на кожному кроці. Герой витягає з салону авто товстий довжелезний сталевий трос аби його взяли на буксир. Режисер бодай торкався того троса, уява митця хіба не підказала йому рівень ідіотизму водія, який би запхав того троса в салон авто?
Або ж сцена із візитом головного героя до напівзруйнованої квартири у багатоповерхівці. Автору вдалося неможливе: втиснути в кількахвилинне відео стільки вульгарності. Зворушливе розглядання героєм дитячих черевичків, що стоять повз ліжка, фортепіано із величезною вхідною дірою чи-то від потрапляння кулі, чи-то уламку снаряду. Я не міг відірватися від споглядання цієї дірки. Її вульгарність містично примушувала це робити. В піаніно був вхідний отвір, але не було вихідного. Можливо це й є ознакою артхаузу, але мені здається це ознака чогось іншого…
Чому незнайомі люди, які зустрілися на хвилину серед дороги обнімаються на прощання? Що їх до того спонукає? Це артхауз чи кіноляп? Чому люди розмовляють мовою, яка не існує в природі – живі люди так просто не говорять. Держсекретарі на партійних з’їздах висловлювалися людяніше, аніж герої Васяновича. Ще гірше з мовою у работяг під час конфлікту на фуршеті в заводському цеху? Чому в цеху, коли на комбінаті є клуб й інші приміщеня для урочистостей? Чому у цій сценці робітники під час конфлікту не лаються, а два друга на початку фільму у довлі мирних обставинах лаються як чоботарі? То пусте – артхауз все стерпить…
Або ж оцей винахід автора із зніманням сцен в ультрачервоному спектрі. Отже, четверо військовиків закопують трупа. Красива картинка – немає питань! Але чому труп світиться так само, як живі люди? А чому святяться автомати? Я розумію, що в бюджеті могло не знайтися грошей на консультантів, які б розповіли режисерові про деякі нюанси електрозварювання й принцип роботи інфрачервоних приладів. Але ж вуха незчисленних ляпів у фільмі стирчать в кожній сцені. Таке враження, що сценарій й режисура фільму належать підлітку, який погано вчиться у школі й в своєму житті геть нічого не бачив окрім столичного асфальту.
Чому роботяги с металургійного комбінату дозволяють за кілька хвилин «вистріляти» свою місячну зарплатню й навіщо один гатить в іншого з бойової зброї з двох метрів? Ніякого логічного пояснення тому немає: бурхливого конфлікту не було, а люди, які пройшли війну, на відміну від міських мажорів й деяких режисерів зазвичай використовують зброю у крайніх випадках. За сценарієм стрілок цілком здоровий, а контужений саме той, в кого він гатить майже впритул. То нащо ця геть неприродня сцена на самому початку фільму? Можливо автор щось хотів цим сказати, але його кіновисловлювання більше нагадує белькотіння немовля. Й, доречи, після такого пострілу людина, навіть у бронежилеті, точно не вийшла б наступного дня на роботу: зварювальник з поламаними ребрами й видбитими нутрощами й електрода не підніме…
А навіщо в наступній сцені герої протягом кількох хвилин брудно лаються? Я розумію, що це нині в тренді, це вже загальний штамп, із якими Васянович начебто бореться. Ясно, що здичавіла аудиторія, що виросла на серіалах, прагне заміщення прогалин словникового запасу брудною лайкою. Але чому артхаузний режисер має дослухатися до тих запитів плєбсу, якщо, звісно, він не такий самий? Ніякого ж сенсу у тих матюках в кадрі немає. Нащо ця брудна лайка? Це артхауз чи авторське кіно винні? Нехай іменитий режисер повчиться у кіномайстрів минулого, які вміли передавати атмосферу й напруженість сцени без залучення матюків.
Продивився на перші відгуки знавців кіносправи щодо останнього творіння Васяновича. Вони дуже толерантні й обережні у висловах – ніякої брудної лайки. Лише щось на кшталт «фільм, який вимагає від глядача терплячості», «проблеми із темпоритмом», тощо. Я теж не стану лаятися, як герої Васяновича. Скажу коротко: нам згодували брак й цей брак просувають на міжнародні кінофестивалі. Не виключаю, що продюсер, який з’явився у фільму вже після його виготовлення, дійсно просуне його в список «Оскара». Сьогодні важливіше не що просувають, а як це роблять. Напевно, то велика помилка. Українському кінематографу вже є що запропонувати у кінофестивальні програми, й є кого підтримувати. Гадаю, Васянович з його «Атлантидою» – не з цього переліку.
В цілому ж мені подобається українське кіно. А ще мені дуже подобається дивитися нові стрічки в кінотеатрі українського кіно «Ліра». Подобається ще й тому, що в залі «Ліри» не буває штовханини – глядачів обмаль. Завдяки розкрутці таких кінопоробок, як «Атлантида» ми ризикуємо остаточно відштовхнути глядача від українського кіно, інтерес до якого й без того дуже скромний. Спроби видати кінобрак й нісенітницю за артхауз й величне киноявище приречені. Глядач дедалі більше надаватиме перевагу американському, європейскьому, врешті-решт російському кінопродукту.

і

цікаве