«Де ми, а де Європа?» – довелося почути під час святкування 70-річчя Європейського Союзу 16 травня. Ближче, ніж здається, – відповідав я усім. Адже Донеччина вже була європейською півтора сторіччя тому, просто нам забули про це розповісти. Радянській індустріалізації ХХ сторіччя передувала індустріалізація європейська – пов’язана із капіталом з Бельгії, Німеччини, Франції, Британії, Голландії, Швейцарії.
Культуролог Дмитро Білько називає цей пласт нашої історії «європейською індустріальною Атлантидою у донецьких степах». Що про неї нагадує? Наприклад, бузок, що тепер є окрасою чи не кожного подвір’я, садів і скверів. А з’явився він на Донеччині разом із французами, їхніми грошима і технологіями. Ще деякі назви – зокрема, Нью-Йорк. Раніше сталою була думка, що назва селища походила від американського міста, проте місцеві краєзнавці довели, що це – згадка про німецький Йорк, звідки приїхала частина колоністів-менонітів. Ще – структура міського простору у Донецьку, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Макіївці та інших міст, яка створювалася за принципами промислових європейських міст.
Мало хто зауважує, але футбол, велоспорт, кінематограф, трамваї, фотосалони, медицину, паркову культуру, оркестри, театри – вперше завезли сюди саме європейці, надавши їм статус розваг більш-менш доступних не лише іноземним, а й місцевим працівникам.
На жаль, матеріальних пам’яток залишилося небагато. Якщо в Європі старовинні підприємства перетворюють на рекреаційні зони, то у Слов’янську аутентичну будівлю фаянсового заводу Ессена просто розібрали на цеглу. Така ж руїна – і у Костянтинівці, яку за тих часів називали навіть десятою провінцією Бельгії. Тут була головна дирекція бельгійських заводів на Донбасі: скляних, цементних, залізопрокатних. Саме тут, до речі, була створена перша футбольна ліга Донбасу (1913 рік) і стартували перші змагання за кубки.
– Потім більшовики говорили, що мало не в личаках прийшли до Костянтинівки й побудували тут промисловість, – обурюється краєзнавець Володимир Березін. – А насправді бельгійці вклали сюди мільярди. Кажуть, у Львові була європейська культура, а у Костянтинівці хіба не було?
Дійсно, тема іноземних інвестицій в Україну наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть майже не досліджувалася і не доводилася до відома людей. З промисловців був відомий хіба що Джон Х’юз (Юз), який заснував Юзівку, що потім стала Донецьком. Натомість просувався міф про індустріалізацію сходу країни Радянським Союзом. Проте історія руйнує цей міф абсолютно.
А історія така, що приблизно від середини ХVIII сторіччя Європа пережила кілька хвиль модернізації. Зміни в економіці привели до колосальних змін у суспільстві, яке почало покладатися на прогрес у науці, техніці й культурі.
– Наука, освіта, медицина, культурні розваги, мінімальний комфорт, участь у політичному житті стали доступні для широкого загалу. Сама структура європейського суспільства остаточно перестала бути аграрною, – розповідає нам Дмитро Білько.
Колишня ж Російська імперія лише у другій половині ХІХ сторіччя ледь наблизилася до цієї фази, продовжуючи бути феодальною сільськогосподарською країною. За 20 років після поразки у Кримській війні 1856 року уряд спромігся спорудити на Донбасі (на той час – Катеринославська губернія) лише залізничну колію від Харкова до узбережжя Азовського моря та кілька малоприбуткових копалень.
Світова криза кінця ХІХ сторіччя пришвидшила процеси модернізації. Інтереси сторін, одна з яких мала багату на природні ресурси територію, а інша – технології, таки зійшлися у степах Донеччини. Цікаво, що головними інвесторами розбудови колишнього Дикого Поля стали французи, яким Росія нещодавно програла війну – такою нагальною була потреба європейського капіталу у нових виробничих потужностях, які б забезпечувалися недорогою робочою силою, що можна було й знехтувати колишніми військовими суперечками.
З кінця 1880-х – на початку 1900-х років європейці побудували десятки металургійних, хімічних, машинобудівних підприємств і шахт та проклали сотні кілометрів залізничного сполучення. Дві третини міст Луганщини та Донеччини виросли з робітничих поселень при шахтах, заводах і залізничних станціях. Промисловий бум перетворив край, де у першій половині ХІХ сторіччя було лише 5 міст, на найбільш урбанізований регіон України.
А ще до 1920 року тут встигли вирости два покоління іноземних колоністів, які часто-густо укладали змішані шлюби, вільно розмовляли місцевою мовою та називали дітей місцевими іменами. За досить складних природних умов – коли влітку скажена спека, взимку заметілі й морози, відсутність доріг і багнюка навесні та восени – європейці намагалися відтворити звичний для себе триб життя. Спочатку блага цивілізації були доступні лише для невеликого кола колоністів, а згодом – для дедалі більшого числа жителів робітничих селищ.
– Між європейським капіталізмом та російським цивілізаційна прірва. Ми можемо порівняти поведінку бельгійських «капіталістів» Луї Ламбера, Поля Нобле та Джозефа Сізеле з російською дворянською земельною аристократією… Бельгійці будують надприбуткові заводи та робітничі селища. Навкруги них російські бізнесмени на підхваті. Заздрять. Створюють умови, щоб і собі щось урвати, – описує ситуацію краєзнавець Ігор Бредіхін. – Дійсно, місцеві капіталісти охоче користувалися тим, що нові технології та устаткування не обкладалися податками, тож часто зверталися до іноземних фахівців і закупали в них обладнання.
– Так і не зумівши гідним чином скористатися з усіх ресурсних переваг Донецького регіону, Російська імперія тепер намагалася чужими руками надолужити втрачене, – каже Дмитро Білько, аналізуючи той факт, що гнів місцевих робітників (права яких, звісно, були значно вужчі за права й прибутки іноземних робочих, що працювали поряд із ними) дуже вигідно був спрямований проти іноземної адміністрації підприємств. – У подальшому саме через це більшовикам було досить легко знайти підтримку у цих районах Донбасу.
На початку 1920-х років радянській владі вдалося остаточно «віджати» фабрики і заводи у колишніх власників та розпочати другу хвилю модернізації. Оскільки власного проєктувального та менеджерського досвіду у більшовиків не було, довелося звертатися до класових ворогів – німців та американців (співпрацювати із французами чи бельгійцями не вишло, бо саме вони були найбільшими інвесторами «віджатих» підприємств). Завдяки подібній співпраці з’явився, наприклад, НКМЗ у Краматорську. Цей велетенський завод було зведено 1934 року за розробками американських інженерів, на валюту, яка надходила головним чином від продажу вилученого в українських селян зерна. Така ж ситуація склалася і з маріупольськими заводами-гігантами – їх модернізували або будували з нуля саме американці.
Комуністи постаралися витіснити згадки про попередні надбання європейців на Донеччині як суцільно експлуататорські й геть неприйнятні. Відтак ознаки старого життя пробивалися крізь залізобетон радянської дійсності, як мало не руїни міфічної Атлантиди, про яку не прийнято було згадувати у позитивному ключі. Втім, за низкою формальних ознак Донеччина навіть у «радянські» часи не переставала бути «європейською». Чого не скажеш про спосіб життя у цих містах. Проте це вже зовсім інша історія, яка, радше, віддаляє нас від сучасної Європи, аніж наближає до неї.
Дмитро БІЛЬКО, культуролог, учений секретар Донецького обласного краєзнавчого музею:
– Що ми зазвичай маємо на увазі, коли говоримо про Європу, європейський рівень життя? Це передовсім технологічно розвинені країни, які лежать на захід від України, де люди живуть у комфорті й під захистом законів. Так ми уявляємо собі Європу сьогодні. Але забуваємо, що підвалини цієї Європи колись були так само закладені, що називається, у нас під ногами.
Євген ТОПОР/Громада Схід №9(18) 2020