Дорога на Тарасову гору

Дорога на Тарасову гору

(роздуми про наболіле віршами)

 

22 травня 1861 року Тараса Шевченка було перепоховано на Чернечій горі (нині Тарасовій горі) у Каневі. Тарас Григорович повернувся в Україну, додому назавжди.

Ці мої чергові роздуми я хочу присвятити Батьку Тарасу, поспілкуватись з ним і запитати його як нам жити далі.

Тож спочатку попливемо пароплавом з Києва до Канева (так везли труну Тараса Шевченка).

          

         Я сьогодні згадав

Української ночі палання:

Що сказати про неї?

Як вугілля, морок чорнів

І неначе світився.

Ми йшли пароплавом на Канів.

Налітаючий вітер

У хвилях за нами шумів.

 

Долітали із трюму

Важезні зітхання машини.

Блиски світла на хвилі

Сплітались у райдужній грі.

В ніч оцю незабутню,

У зоряну ніч України,

Заспівали поети

Тарасову пісню про Дніпр.

 

На Чернечій горі

Світанкова зоря зайнялася,

Шлях-дорога сюди

Із народної шани іде,

Тут, на Канівській кручі,

Поховано серце Тараса,

Тільки серце Тараса,

А пісня живе між людей!

 

На зорі, в вишині

Перед нами так близько і зримо

Монумент його встав,

Що здалося мені у той час,

Ніби, небо підперши

Міцними крутими плечима,

Він іде по землі,

Сам живий, непохитний Тарас.

 

Це із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»    

(з російської переклав Юрій Стадниченко)

 

Ось і припливли. Виходимо на берег. Перед нами гора. Тож пройдемо «Дорогу на Тарасову гору» (вірш Віктора Капелюха із Полтавщини, газета «Сільські вісті» 12.03.2008):

 

Я пройду цю дорогу!

          Я готовий померти на ній.

Крок за кроком – все вище

до нього, святіш,

                              ніж до Бога.

Та, прошу Вас, скажіть,

що неправду казали мені,

Буцім є на цю гору

                                ще й легша,

ще й «царська» дорога,

Що розкішні авто

Приїжджають поважно

                                         по ній.

Метушаться лакеї,

     поправляючи пишні

                                      букети,

Щоб сучасні пани

їх картинно поклали до ніг

Отого, що панів

все життя ненавидів,

                                         поета.

  • То неправда! – скажіть,

               щоб я твердо

                                       те знав,

Коли знову піду

                  на розмову до нього,

                                   як вперше,

Що одна ця дорога,

              для цілого світу –

                                           одна!

Нелегка, але що ж –

                     і йому не судилася

                                          легша.

І коли я дійду,

                      пошматований

                            втомою вщент,

Засвічусь, мов зоря,

                 що довіку, щаслива,

                                      не згасне,

Якщо поруч суддя,

                             депутат,

                                    президент,

Піт зітерши з чола,

                                як і я, скаже:

  • Здрастуй, Тарасе!

І тут перед нами:

 

Встает, как будто времена раздвинув

Поэту памятник… Как жизнь живой.

Поэту… И народу Украины,

Бунтующей истории его.

Страдальной песне, – спетой, недопетой, –

Мятежным кличам, стонам крепостных…

Они сошлись, слились в душе поэта,

А он как будто жил извечно в них.

 

На баррикадах – он с восставшим классом,

И нынче с нами – в сказках и труде.

Да, то не только памятник Тарасу, –

То памятник слезам. Борьбе. Мечте…

 

(Борис Котляров «В саду»)

 

А тепер і поговоримо, Батьку Тарасе. Та перший задаєш питання ти:

 

Які ми синове? – ми тіні Вкраїни,

«Сьогодні» нема в нас, є тільки «колись».

Чуття пропили ми, а землю проїли

І жебрати щастя у світ подались.

 

Народжені в пісні, зостались ми зойком.

І знати не знає народ-лоботряс,

Що мати карпатська на прізвище Бойко

Дніпро полюбила і стався Тарас.

 

Тому, що багата, тому вона вбога,

Очам завидющим нестерпна земля.

Та виріс Шевченко – дорога до Бога,

Коли ми в дорозі були до кремля.

 

І от Україна без крові нам дана,

Не вірмо, що дана, бо нині якраз

Повинен узяти її від Богдана

І Богу, не брату, віддати Тарас.

 

В парламенті нашім – веселі фортелі,

Та все це – між іншим, веселий парад,

Бо підуть ділити шкарпетки й портфелі

Старий партократ і новий демократ.

 

І що їм до того при ситім кориті,

Що десь на краєчку сумного села

В шевченківській хаті, сто років не критій,

Шевченківська мати дитя привела.

 

(Скунць ПЕТРО «Тарасова мати»)

 

А тепер моє слово:

 

Не можу збагнути –

за розум чи вроду

надбавки та пільги

тим «слугам народу»?

Для себе нічого

я  не вимагаю,

не бю себе в груди,

не рвуся до раю.

Лише мені треба

дощу весняного,

щоб плісняву змити

зі всього, зі всього.

Щоб бачив тебе я

відроджену знову,

пісні твої слухав

й Шевченкове слово…

 

(Міха Козимиренко «До України»)

 

Прошу «Подивись, Тарасе…» (вірш Ю.Звєрєвої с.Скородна):

 

Ой, Тарасе, чи ти чуєш, як тебе я кличу?

Якщо чуєш, то поглянь же на те, чого зичив.

Поглянь з неба на країну, на землю родини –

України вишневої, рідної Вкраїни.

——————————————–

Подивися – мирно-вільно розкинулись села.

Любо-дивно розляглися і міста співочі,

А живуть в них люди гарні, до праці охочі.

Аж згадаймо про минуле, як ми воювали,

Рідну неньку -Україну спільно захищали,

Не одне тисячоліття спин не розгинали,

На каторгах – муки вічні, в тюрмах – умирали,

Скільки крові пролилося! Ми ж живем щасливо.

Та не вмерли іще діти, діти юродиві.

———————————————

                                  Треба й порадіти,

Що нарешті рідну мову учать наші діти.

Адже це – твоя заслуга, Шевченко наш рідний,

Ти ж боровся за вкраїнську – твоя праця плідна.

Твої вірші, твоє слово будуть в серці вічно,

І за іншим вже законом жити нам незвично.

Заповіт твій пам”ятаєм і твої послання.

Усі мрії твої чисті і мудрі послання

І чужому  научаймось, і свого не цураймось,

Не воюємо в країні, а усі братаймось.

Тож, Тарасе, подивися на свою дитину,

Милу, рідну, дорогую нашу Батьківщину.

 

         А що, Батьку  Тарасе, мовчите? Ні. Пропонуєте почитати Вашу «Молитву»:

 

Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

 

Трудящим людям, Всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою Ти силу ниспошли.

 

А чистих серцем? Коло їх

Постав Ти ангели свої,

Щоб чистоту їх соблюли.

 

Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

 

             х  х  х

 

Тим неситим очам,

Земним богам-царям,

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

І хвалебні псалми

Тим дрібненьким богам.

 

Все на світі – не нам,

Все богам тим – царям!

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі.

Моя любо!.. а нам –

Нам любов меж людьми. 

31 мая 1860  СПб.

 

А я під кінець цієї зустрічі бажаю «Тарасові Шевченку» (акровірш Володимира Ференца із м.Івано-Франківська):

 

Тривожний час пробуджує Вкраїну,

А ми очікуємо чогось.

Розрито льох і Воля з домовини

Аркаду фальші рознесе ось-ось.

Сивіє мати, йде по світу молодь,

Останній гріш розтрачує бідняк…

Великдень є, але комусь і голод,

І за дітей сердечний переляк.

Шматує дух чужа ідея –

Енергію висотує вона.

Вкраїна є, але не знаю, де я,

Чомусь немила рідна сторона –

Електорату край… а де ж вкраїнці?

Нащо вподобились волам?

Коли у долі зла по вінця,

У серці, мабуть, зла нема.

 

Замість післямови:

 

                  Встань, Тарасе!

 

Встань, Тарасе,

Устань, батьку,

З сирої могили,

Зачекалася на тебе

Україна мила.

 

Вже й кайдани розірвали,

Й волю окропили

І ворожою й своєю –

Крові не жаліли.

 

Через війни, голод, злидні

Ми прийшли до хати,

Та не можем в своїй хаті

Свою правду мати.

 

В своїй хаті нема правди,

Ні сили, ні волі –

Зубожіла Україна,

Як билина в полі.

 

Бо всяк тягне собі ковдру

Й брата розкриває,

Ні злагоди, ні порядку

В хаті в нас немає.

 

Гірше ляха свої діти

Матір роздівають,

Там грабують, там ґвалтують,

А там вже стріляють.

 

І ростуть оті Івани,

Що роду не знають,

Все дідівське, українське

Шельмлють, зневажають.

 

Відцурались мови, пісні

І славних традицій,

Все чуже і закордонне

Тільки їм і сниться.

 

Не думалось, не гадалось,

Борцям за свободу,

Що свобода потворою

Явиться народу.

 

Навчи ж, батьку, як любити

Рідну Україну,

Бо у чварах ми котимось

Знову до руїни.

 

Подай голос, щоб почули

І в містах й на ниві:

«Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!..»

 

Пройдись селами, містами,

Де лихо бродило,

Щоб твоє пророче слово

Всіх нас розбудило.

 

Щоб лунало твоє слово

Від краю до краю:

«Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю..!

                                    Григорій Мельниченко

                               («Віщий Тарас» 2004 том 2)

 

Підготував: земляк Тараса Шевченка, Заслужений працівник культури України Портянко Володимир Костянтинович

і