Дорога на Тарасову гору
(роздуми про наболіле віршами)
22 травня 1861 року Тараса Шевченка було перепоховано на Чернечій горі (нині Тарасовій горі) у Каневі. Тарас Григорович повернувся в Україну, додому назавжди.
Ці мої чергові роздуми я хочу присвятити Батьку Тарасу, поспілкуватись з ним і запитати його як нам жити далі.
Тож спочатку попливемо пароплавом з Києва до Канева (так везли труну Тараса Шевченка).
Я сьогодні згадав
Української ночі палання:
Що сказати про неї?
Як вугілля, морок чорнів
І неначе світився.
Ми йшли пароплавом на Канів.
Налітаючий вітер
У хвилях за нами шумів.
Долітали із трюму
Важезні зітхання машини.
Блиски світла на хвилі
Сплітались у райдужній грі.
В ніч оцю незабутню,
У зоряну ніч України,
Заспівали поети
Тарасову пісню про Дніпр.
На Чернечій горі
Світанкова зоря зайнялася,
Шлях-дорога сюди
Із народної шани іде,
Тут, на Канівській кручі,
Поховано серце Тараса,
Тільки серце Тараса,
А пісня живе між людей!
На зорі, в вишині
Перед нами так близько і зримо
Монумент його встав,
Що здалося мені у той час,
Ніби, небо підперши
Міцними крутими плечима,
Він іде по землі,
Сам живий, непохитний Тарас.
Це із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»
(з російської переклав Юрій Стадниченко)
Ось і припливли. Виходимо на берег. Перед нами гора. Тож пройдемо «Дорогу на Тарасову гору» (вірш Віктора Капелюха із Полтавщини, газета «Сільські вісті» 12.03.2008):
Я пройду цю дорогу!
Я готовий померти на ній.
Крок за кроком – все вище
до нього, святіш,
ніж до Бога.
Та, прошу Вас, скажіть,
що неправду казали мені,
Буцім є на цю гору
ще й легша,
ще й «царська» дорога,
Що розкішні авто
Приїжджають поважно
по ній.
Метушаться лакеї,
поправляючи пишні
букети,
Щоб сучасні пани
їх картинно поклали до ніг
Отого, що панів
все життя ненавидів,
поета.
- То неправда! – скажіть,
щоб я твердо
те знав,
Коли знову піду
на розмову до нього,
як вперше,
Що одна ця дорога,
для цілого світу –
одна!
Нелегка, але що ж –
і йому не судилася
легша.
І коли я дійду,
пошматований
втомою вщент,
Засвічусь, мов зоря,
що довіку, щаслива,
не згасне,
Якщо поруч суддя,
депутат,
президент,
Піт зітерши з чола,
як і я, скаже:
- Здрастуй, Тарасе!
І тут перед нами:
Встает, как будто времена раздвинув
Поэту памятник… Как жизнь живой.
Поэту… И народу Украины,
Бунтующей истории его.
Страдальной песне, – спетой, недопетой, –
Мятежным кличам, стонам крепостных…
Они сошлись, слились в душе поэта,
А он как будто жил извечно в них.
На баррикадах – он с восставшим классом,
И нынче с нами – в сказках и труде.
Да, то не только памятник Тарасу, –
То памятник слезам. Борьбе. Мечте…
(Борис Котляров «В саду»)
А тепер і поговоримо, Батьку Тарасе. Та перший задаєш питання ти:
Які ми синове? – ми тіні Вкраїни,
«Сьогодні» нема в нас, є тільки «колись».
Чуття пропили ми, а землю проїли
І жебрати щастя у світ подались.
Народжені в пісні, зостались ми зойком.
І знати не знає народ-лоботряс,
Що мати карпатська на прізвище Бойко
Дніпро полюбила і стався Тарас.
Тому, що багата, тому вона вбога,
Очам завидющим нестерпна земля.
Та виріс Шевченко – дорога до Бога,
Коли ми в дорозі були до кремля.
І от Україна без крові нам дана,
Не вірмо, що дана, бо нині якраз
Повинен узяти її від Богдана
І Богу, не брату, віддати Тарас.
В парламенті нашім – веселі фортелі,
Та все це – між іншим, веселий парад,
Бо підуть ділити шкарпетки й портфелі
Старий партократ і новий демократ.
І що їм до того при ситім кориті,
Що десь на краєчку сумного села
В шевченківській хаті, сто років не критій,
Шевченківська мати дитя привела.
(Скунць ПЕТРО «Тарасова мати»)
А тепер моє слово:
Не можу збагнути –
за розум чи вроду
надбавки та пільги
тим «слугам народу»?
Для себе нічого
я не вимагаю,
не б”ю себе в груди,
не рвуся до раю.
Лише мені треба
дощу весняного,
щоб плісняву змити
зі всього, зі всього.
Щоб бачив тебе я
відроджену знову,
пісні твої слухав
й Шевченкове слово…
(Міха Козимиренко «До України»)
Прошу «Подивись, Тарасе…» (вірш Ю.Звєрєвої с.Скородна):
Ой, Тарасе, чи ти чуєш, як тебе я кличу?
Якщо чуєш, то поглянь же на те, чого зичив.
Поглянь з неба на країну, на землю родини –
України вишневої, рідної Вкраїни.
——————————————–
Подивися – мирно-вільно розкинулись села.
Любо-дивно розляглися і міста співочі,
А живуть в них люди гарні, до праці охочі.
Аж згадаймо про минуле, як ми воювали,
Рідну неньку -Україну спільно захищали,
Не одне тисячоліття спин не розгинали,
На каторгах – муки вічні, в тюрмах – умирали,
Скільки крові пролилося! Ми ж живем щасливо.
Та не вмерли іще діти, діти юродиві.
———————————————
Треба й порадіти,
Що нарешті рідну мову учать наші діти.
Адже це – твоя заслуга, Шевченко наш рідний,
Ти ж боровся за вкраїнську – твоя праця плідна.
Твої вірші, твоє слово будуть в серці вічно,
І за іншим вже законом жити нам незвично.
Заповіт твій пам”ятаєм і твої послання.
Усі мрії твої чисті і мудрі послання
І чужому научаймось, і свого не цураймось,
Не воюємо в країні, а усі братаймось.
Тож, Тарасе, подивися на свою дитину,
Милу, рідну, дорогую нашу Батьківщину.
А що, Батьку Тарасе, мовчите? Ні. Пропонуєте почитати Вашу «Молитву»:
Царів, кровавих шинкарів,
У пута кутії окуй,
В склепу глибокім замуруй.
Трудящим людям, Всеблагий,
На їх окраденій землі
Свою Ти силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх
Постав Ти ангели свої,
Щоб чистоту їх соблюли.
Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!
х х х
Тим неситим очам,
Земним богам-царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам.
Все на світі – не нам,
Все богам тим – царям!
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі.
Моя любо!.. а нам –
Нам любов меж людьми.
31 мая 1860 СПб.
А я під кінець цієї зустрічі бажаю «Тарасові Шевченку» (акровірш Володимира Ференца із м.Івано-Франківська):
Тривожний час пробуджує Вкраїну,
А ми очікуємо чогось.
Розрито льох і Воля з домовини
Аркаду фальші рознесе ось-ось.
Сивіє мати, йде по світу молодь,
Останній гріш розтрачує бідняк…
Великдень є, але комусь і голод,
І за дітей сердечний переляк.
Шматує дух чужа ідея –
Енергію висотує вона.
Вкраїна є, але не знаю, де я,
Чомусь немила рідна сторона –
Електорату край… а де ж вкраїнці?
Нащо вподобились волам?
Коли у долі зла по вінця,
У серці, мабуть, зла нема.
Замість післямови:
Встань, Тарасе!
Встань, Тарасе,
Устань, батьку,
З сирої могили,
Зачекалася на тебе
Україна мила.
Вже й кайдани розірвали,
Й волю окропили
І ворожою й своєю –
Крові не жаліли.
Через війни, голод, злидні
Ми прийшли до хати,
Та не можем в своїй хаті
Свою правду мати.
В своїй хаті нема правди,
Ні сили, ні волі –
Зубожіла Україна,
Як билина в полі.
Бо всяк тягне собі ковдру
Й брата розкриває,
Ні злагоди, ні порядку
В хаті в нас немає.
Гірше ляха свої діти
Матір роздівають,
Там грабують, там ґвалтують,
А там вже стріляють.
І ростуть оті Івани,
Що роду не знають,
Все дідівське, українське
Шельмлють, зневажають.
Відцурались мови, пісні
І славних традицій,
Все чуже і закордонне
Тільки їм і сниться.
Не думалось, не гадалось,
Борцям за свободу,
Що свобода потворою
Явиться народу.
Навчи ж, батьку, як любити
Рідну Україну,
Бо у чварах ми котимось
Знову до руїни.
Подай голос, щоб почули
І в містах й на ниві:
«Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!..»
Пройдись селами, містами,
Де лихо бродило,
Щоб твоє пророче слово
Всіх нас розбудило.
Щоб лунало твоє слово
Від краю до краю:
«Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю..!
Григорій Мельниченко
(«Віщий Тарас» 2004 том 2)
Підготував: земляк Тараса Шевченка, Заслужений працівник культури України Портянко Володимир Костянтинович