Мене багато хто запитує про культурне життя в Польщі.
Мушу сказати, що особисто я майже всі культурні заходи тут пропускаю: на це просто обмаль ресурсу, левова частка часу і сил іде на розв’язання матеріальних та побутових питань. Усі проблеми, про які я багато років читала на польських форумах, — робота, житло у Варшаві для провінціалів, виснажливі доїзди громадським транспортом, — раптом стали моїми.
Наприклад, стикаюся з тим, що варшавські власники помешкань, розпещені надвисоким попитом (житла потребують студенти з польських провінцій, а в цьому році ще й українці), відмовляються здавати квартиру на півроку — вимагають договір щонайменше на рік, а я на рік підписувати не хочу, бо не втрачаю надії, що наступної весни вже можна буде додому. Але стоп, я мала говорити про культуру) Тому згадуватиму потроху про ті культурні заходи, які мені все-таки вдалося відвідати або до яких так чи інак була причетна. По одному.
Наприкінці березня (і я хотіла написати про це ще тоді, але буквально наступного дня злягла з першим ковідом) знайомий узяв мене із собою до Музею Анни і Ярослава Івашкевичів (Подкова-Лесьна поблизу Варшави). Ярослав Івашкевич — знаний польський письменник (колись да-а-авно я читала його масштабний епос — «Хвала і слава»), який народився в селі Кальник на території нашої Вінниччини. У його прозі багато України, українських степів і українських людей. Івашкевич був знаний і шанований у добу міжвоєння, але навіть за часів комунізму в Польщі спромігся не підпасти під репресії, а зберегти авторитет. Кажуть, він частенько заступався за менш удачливих польських письменників, які потрапляли під коток репресій. Подейкують, він узагалі мав доброзичливу й погідну вдачу.
Біографи пишуть про його гомосексуальну орієнтацію, яка, втім, не заважала йому залишатися в дуже близьких, споріднених взаєминах із дружиною Анною. Не хочу нікого засуджувати, та все ж озивається жіноча солідарність і за долю Анни стає якось прикро: вона була не лише красивезною жінкою, а й багатою спадкоємицею, дочкою відомого маґната Станіслава Лільпопа, який дав за нею в посаг маєток Стависько неподалік Варшави і ще чимало благ.
Але, так чи інак, дружили вони з чоловіком до останнього дня, Анна сама була письменницею і перекладачкою, але відносно свого чоловіка — його справжньою соратницею і шанувальницею. Їхній дім був гостинним притулком для польської творчої еліти і богеми. Після її смерті Ярослав прожив лише три місяці.Ну й ще дещо. У день нашого візиту в музеї Івашкевичів виступав камерний хор Varslavia. Захід був присвячений Україні, і хор виконував українську старовинну духовну музику – канти Бортнянського і Леонтовича. Співали прекрасно, практично без акценту. А наостанок заспівали «Пливе кача» — і деякі жінки, присутні в невеличкій музейній актовій залі, розплакалися. А я відчула гордість — за те, що українське більше не є ні другорядним, ні меншовартісним.
За те, що нас люблять і шанують у світі, хочуть нас чути і пізнавати.