“Щоб захищати чиєсь життя, бажано зберегти своє”

Чоловік іде столичною вулицею Мостицькою. Вранці 18 березня 2022 року російські

Увечері 23 лютого, аналізуючи російські телеграм-канали, знав, що о четвертій ранку буде напад. Вони чітко про це писали. Вирішив відвезти родину в західну частину України. Ми виїхали о другій ночі. Війна застала нас на заправці за Житомиром.

Рідні вмовляли залишитися з ними, але 25 лютого поїхав до Києва. Вразив величезний потік машин назустріч. Від Житомира зі столиці тягнувся величезний затор. Серед автівок були інкасаторські машини, представницькі позашляховики. Ледь уникнув лобового зіткнення.

Сергій МИХАЛЬЧУК, 49 років, кінооператор. Народився 13 липня 1972 року в Луцьку. Батько був викладач філософії, мати – фармацевтка. Закінчив Київський театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю ”Кінооператор”. Знімає художні й документальні фільми. У доробку стрічки ”Поводир, або Квіти мають очі”, ”Дике поле”, ”Екс”, ”Довбуш”. Прем’єра останньої мала відбутися 12 травня, але завадила війна. 2002 року отримав нагороду ”Найкращий оператор” за фільм ”Коханець” на міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні, 2015-го – ”Срібного ведмедя” на Берлінському кінофестивалі за стрічку ”Під електричними хмарами”, 2019 року – премію як найкращий оператор-постановник за картину ”Дике поле”. З 2014-го фотографує події російсько-української війни. На початку квітня цього року добровольцем пішов у Збройні сили України. Захоплюється подорожами. Побував у понад 80 країнах. Одружений. Має трьох дітей. Живе в Києві

Сергій МИХАЛЬЧУК, 49 років, кінооператор. Народився 13 липня 1972 року в Луцьку. Батько був викладач філософії, мати – фармацевтка. Закінчив Київський театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю ”Кінооператор”. Знімає художні й документальні фільми. У доробку стрічки ”Поводир, або Квіти мають очі”, ”Дике поле”, ”Екс”, ”Довбуш”. Прем’єра останньої мала відбутися 12 травня, але завадила війна. 2002 року отримав нагороду ”Найкращий оператор” за фільм ”Коханець” на міжнародному кінофестивалі в Сан-Себастьяні, 2015-го – ”Срібного ведмедя” на Берлінському кінофестивалі за стрічку ”Під електричними хмарами”, 2019 року – премію як найкращий оператор-постановник за картину ”Дике поле”. З 2014-го фотографує події російсько-української війни. На початку квітня цього року добровольцем пішов у Збройні сили України. Захоплюється подорожами. Побував у понад 80 країнах. Одружений. Має трьох дітей. Живе в Києві

Мали з друзями домовленість, що будемо робити в разі війни. Я планував знімати. Фотографував у місцях евакуації, на лінії оборони й там, де тривали бойові дії. 5 березня вороги зайняли більшу частину Ірпеня та підійшли до села Романівка. Тоді близько тижня ми знімали евакуацію біля Романівського моста – під щільними мінометними обстрілами. Окупанти були надто близько до Святошина. На околиці Києва прилітали міни.

Читайте также: Украинское сопротивление на оккупированных территориях: о силе и смелости простых людей 

Уранці 29 березня з групою спецназу потрапив в Ірпінь. Це було визволення Київщини. Боляче було дивитися на те, що було навколо.

Ця війна змінила мою свідомість. Багато жахливих кадрів є матеріалом для міжнародного трибуналу. Бачив, як розстрілювали людей, обстрілювали машини. Іноді, в особливо важких ситуаціях, дивишся в об’єктив – і враження, ніби попав у кіно. Здається, що насправді все це відбувається не зі мною. Це заспокоює.

Коли потрапив в ангар літака “Мрія”, важко було зіставити побачене з реальністю. Всюди лежали розірвані міни, гранати без чек, багато крові, шматки одягу. Видавалося дивною сюрреалістичною декорацією. Важко уявити, як предмети можуть бути розставлені у просторі таким чином.

У мене немає поділу на війну “до Бучі” й “після”. Буча й Бородянка – це частина величезної трагедії. Про те, що там відбуваються страшні речі, знав іще на початку березня – розповідали люди, які там залишилися. Звірства окупантів не здивували, а лише підкріпили те, що знав. Було боляче. Пояснень цим злочинам немає.

Ми до кінця не уявляємо, що відбувається на східних територіях. У Маріуполі, Херсонській області, на Донбасі коїться пекло. Але про ті події вкрай мало ілюстративної інформації. Коли вона з’явиться, це буде ще одне жахливе прозріння для світу.

Читайте також: Роман Безсмертний про досвід спілкування з окупантами: можу сказати, що це орда

Нині значно менше ілюструють війну. Це не зовсім правильно. Розумію, що є безпекові речі. Наприклад, коли прилетіла ракета і хтось одразу виклав ці знімки в інтернет, то заборона має сенс. Але вирішивши відсікти журналістику від висвітлення подій, перегнули палицю.

У березні репортерам було важко працювати, бо блокували практично всі матеріали. Коли фотограф діставав камеру, на нього буквально накидалися. Зробили так, що журналіста ледь не прирівнювали до диверсанта, не дивлячись на акредитацію від Міністерства оборони. Ситуацію довели до абсурду. Просто ніхто не хотів цим займатися системно й вирішили не допускати до висвітлення подій практично всіх журналістів.

Тільки-но сам став військовим, одразу зняв нашивку “преса” з бронежилета. Часто наші військові бачили її та блокували роботу. Напис не рятує. Це не оберіг і не аргумент для російської сторони, щоб не стріляти. Це кривава війна. Загинуло багато наших та іноземних журналістів. Однаково боляче, коли гинуть колеги по цеху, люди інших спеціальностей чи військові. Для своїх близьких ми – найдорожчі незалежно від спеціалізації. 

У Збройні сили пішов добровольцем на початку квітня. До цього з 2014 року бував на війні як фотограф. Військового бойового досвіду не мав, але тепер я зі зброєю. У наш підрозділ також пішли мої друзі зі сфери кіно. Наше основне завдання – фіксувати те, що відбувається. Тому камера завжди зі мною. Перебуваючи в ЗСУ, можемо показати матеріал, який нині закритий від звичайних журналістів. Звісно, більшість знятого оприлюднять пізніше. Є багато речей, які ми мусимо приховувати, деяких людей категорично не можна показувати саме тепер.

Збройні сили дали автомат і один комплект форми. Решта – бронежилети, каски, екіпірування – купують воїни або ж їм допомагають волонтери. Піти в ЗСУ – це як у грузинській сім’ї видати дівчину заміж. Захищати батьківщину – справа не з дешевих. Якби не волонтери, країна не вистояла б.

Коли отримав зброю, мій колега Сергій Стеценко “Стефан” подарував хрестик. Привіз його із заходу України. Він завжди зі мною в кишеньці розвантажувального жилета.

Героїв своїх робіт завжди поважаю. Ніколи не прошу позувати, це суперечить моїй ідеології. Знімаю документальні речі.

Надзвичайно болить побачене біля села Барвінкове Ізюмського району на Харківщині. Там були дуже важкі бої. Хлопці під постійним обстрілом, тижнями буквально втискувалися в сиру землю. Щиро хочеться, щоб після цієї війни ми зробили висновки й не наступали на ті ж самі граблі, як після помаранчевої та Революції гідності, як після битв за Слов’янськ і Дебальцеве. Обставини, з якими зіткнулася наша країна, надзвичайно драматичні. Маємо вийти на новий етап духовного розвитку, щоб правильно будувати своє майбутнє, за яке не було б соромно ні нам, ні нашим дітям.

Щоб захищати чиєсь життя, бажано зберегти своє. Як учать на заняттях із тактичної медицини: у кожному разі мусиш не стати “двохсотим” чи “трьохсотим”. Навіть якщо поранений, підрозділ втрачає бойову одиницю, а ти стаєш тягарем. Тому треба старатися цього уникнути.

Читайте також: Правосудие наступит. Трибунал для руководства россии за преступления агрессии против Украины

Не маю рецептів проти вигорання. Це небезпечна річ, з якою важко боротися. Просто є мотивація. Силою волі намагаєшся перебороти в собі слабкості.

З’явилося багато знайомих у військовій сфері. З 2014 року на захист держави прийшли не тільки кадрові військові, а й люди цивільних професій. Вони були інженерами, продавцями, ІТ-шниками, трактористами, бібліо­текарями. Це мотивовані, патріотичні люди. Цим наша армія відрізняється від російської. Ми воюємо на своїй землі і за свою свободу. І це принциповий показник.

Перестав рахувати, у скількох країнах побував, це стало не в пріоритеті. Не хочу порівнювати один народ з іншим, хоча можна проводити паралелі і знаходити спільні риси. Українці всьому світу продемонстрували, яка ми героїчна нація. Тепер знаю, про що будуть знімати фільми найближчим часом – про цю війну й нашу боротьбу за волю.

Коли закінчиться війна, не уявляю. Навіть важко уявити свої емоції та змоделювати той день. 2014-го говорив другу, що війна закінчиться до осені. Була приблизно така ж весна. Цього разу краще не робити прогнозів.

Ірина Мамрига, фото надав Сергій Михальчук, опубліковано у  журналі “Країна” 

і

ютос