Те, що Польща робить для українців – це гуманітарний подвиг!

У нього п’ять вищих освіт! П’ять  університетських дипломів. Юрист, адвокат, історик, філолог англійської і української мови. Письменник, що багато пише про Україну. Історик, що читає лекції іноземцям про давню українську історію. Адвокат, що дуже багато допомагає українцям. Це все Пшемислав Ліс-Маркевич!

Але найбільше він відомий своїми виступами про мову. Українську! Як так сталося, що етнічний поляк обстоює нашу рідну мову?

Про це та багато іншого ми говоримо із паном Пшемиславом у його адвокатському бюро в польському місті Познань.

– Скажу одразу: в моєму роду ніколи не було українців. Лише поляки і німці. Але я вивчив українську! З поваги до свого університетського друга. Він був з Івано-Франківська, говорив лише українською. І я дуже хотів добре його розуміти!

Почав вивчати. Захопився. Та так захопився, що закінчив українську філологію! Тепер я найбільше читаю  українську літературу.

Звичайно, класику. Перш за все, це Іван Франко, якого я обожнюю і багато перекладаю. І мені дуже подобається сучасна українська література – Олесь Ульяненко, Юрій Винничук, Сергій Жадан.

Тож повторюся:

усе, що я пишу про Україну і  українців – то думки  польського громадянина. У моїх жилах нема  ані краплини української крові. Українська мова – для мене іноземна, Україна –  незалежна сусідня держава.

Усе це –  погляди поляка збоку… А збоку, як відомо, видно краще.

– Але іноді Ви буваєте занадто категоричним. Перш за все у ставленні до  тих українців, що  “не так”  послуговуються рідною мовою.

–  Слухайте, а як інакше?

Дивіться, зараз на територію Польщі перемістилося понад три мільйони українців. (Насправді, їх набагато більше…) В основному, це жінки і діти зі сходу, де точаться бої. Але як я дізнаюся, що вони українці – якщо вони скрізь розмовляють російською?! Вдумайтеся: мовою тих, хто зруйнував їхні домівки і вбиває їхніх рідних! Для мене це шок. І для багатьох поляків також…

Я не розумію цих людей. І не збираюся їм співчувати. Бо в своїй більшості вони до цього часу не усвідомили: Путін прийшов саме тому, що вони не хотіли говорити українською. Вони й зараз не соромляться говорити мовою агресора. ” Ім так удобнєй!..”

Ніде у світі нема російськомовних поляків, чи німців, чи іспанців. Правда ж? Лише у вас такий абсурд – російськомовні українці!Вони вважаються українцями, бо  живуть в країні, що так зветься. Але це почуття приналежності до простору, території (пам’ятаєте, ці слова Путіна про Україну?). А українець за національністю – то   людина, що відчуває приналежність до українства, тобто адаптивно-еволюційної системи ознак і властивостей, які вирізняють  саме українську спільноту і українську культуру з-поміж інших.  Так я собі це окреслив.

– Бути українцем – то бути носієм мови рідного народу. Це беззаперечно. І в цій царині ми ще маємо багато роботи. Але більшість українців схиляється до “лагідної” українізації. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Україну треба дерусифікувати! В межах правового поля, звичайно. Як це зробити? Дуже просто! Змінити відповідну статтю Конституції щодо мови. Російськомовних не розуміти, не дозволяти їм звертатися до себе московською,  не читати їхніх книг, не слухати шансончиків… А найголовніше – на законодавчому рівні російську мову заборонити, а українофобів позбавляти громадянства. Як це вже давно роблять незалежні і горді країни Балтії.

– Пане Пшемиславе, ми справді маємо  болючі моменти в своїй історії. І тому так складно сприймаємо якісь категоричні рекомендації.

Особливо зараз, коли багато російськомовних хлопців воюють проти агресії руzzкого міра і навіть віддають життя за Україну.  Здається, це не їх вина, що народилися в такому середовищі…

– Не їх вина? А чия ж?! Я дуже уважно слідкую за новинами з України.  Чую, як говорять хлопці в окопах  Херсонщини чи з підземелля Маріуполя. Герої говорять українською!

Українці ВСІ повинні говорити українською! Жорстко? А інакше ніяк.

Чи ви знову скажете: не на часі?!

На часі! Бо якщо Україна зараз дасть слабинку, то цей руzzкій мір ще довго буде волочитися за вами! І кровоточити…

Я не сьогодні це придумав. Я пишу і кричу про проблему української мови давно. Але іноді  здається, що мене це болить більше, ніж деяких українців… То скажіть:

скільки ще років ви готові терпіти зросійщення?!

Я був шокований, коли подивився відео з Харківського університету,  де викладач читає лекцію російською і не звертає уваги на зауваження студентки. Як це можливо?!  Україна має понад 30 років незалежності – і не вивчити мову землі, де ти живеш?! Цього ніхто у світі не зрозуміє…

І що, ви готові далі тягнути цю мантру: не можна сіяти розбрату, “ущемляти” і т.і.?

Послухайте, прокиньтеся: хто кого “ущемляє”?!

Скажу так: не треба боятися категоричних дій. Такі приклади вже були в історії…

– Маєте на увазі мовну ситуацію Польщі в минулому столітті?

– Так. Це зараз моя рідна країна розмовляє однією мовою. А  100 років тому лише 50 відсотків громадян Польщі володіли рідною мовою. І якби уряд проводив “лагідну полонізацію”, то невідомо, що б  сьогодні було з країною …

А так, від 1926 до 1939 років уряд дозволив людям використовувати поряд з польською іншу мову. Можна було визначитися, з ким ти себе ідентифікуєш. А вже після війни 1945 року вимоги до державної мови були категоричні. Тоді 4 мільйони  громадян вимушено залишили Польщу і поїхали туди, де можна було вільно розмовляти німецькою. Це також болючі моменти нашої історії. Але вони були необхідні для консолідації польського суспільства.

До речі, маю гарний родинний приклад мовної історії.  Моя німецька баба 1920 року народження,  вийшла заміж за поляка і переїхала до нього в Тарнув. Це якраз був час жорстких правил щодо вживання мови. Звичайно, вдома можна було говорити, якою завгодно… Але моя мудра баба прийняла рішення “оніміти” німецькою і ніколи більше її не вживати. Заради єдності родини! Це якраз моя баба казала: “Жоден птах свого гнізда не забруднить!” Гадаю, ви добре розумієте значення цього народного вислову? Моя мама згадує, що лише один раз несподівано почула вдома німецьку, коли до баби приїхала на гостину її старенька родичка…

От як треба шанувати мову народу, серед якого ти живеш!

Те ж саме треба впроваджувати в Україні.

Один народ – одна мова! Тільки так можна покінчити з руzzкім міром.

І тоді нікому не прийде в голову божевільна ідея вас визволяти…

– З чого пропонуєте розпочати?

– Кожному – із себе!  Я філолог і тонко відчуваю мову, але дуже толерантно ставлюся до тих, хто  помиляється, вживає суржик чи інші неточності. Знаю, що перейти одразу важко, і майже  ні в кого не виходить. Але намагайтеся! Повірте, до ваших помилок всі будуть ставитися з розумінням.

Переходьте на українську! Усвідомлюйте, нарешті, себе європейським народом! Зі своєю унікальною і неповторною мовою!

– Пане Пшемиславе, як би  Ви описали узагальнюючий образ українця у Польщі?

– О, українці дуже різні.

Я завжди захоплююся високою освіченістю, культурою, інтелектом українців. І ніяк не можу зрозуміти, чому вони так мало себе поважають, що говорять мовою окупантів…

Я знаю в Польщі  десятки, якщо не сотні українців, що чудово вивчили тут польську мову. Бо їм це треба  для роботи!  Програмісти, учителі, лікарі, художники, оперні співаки, музиканти, офіціанти, водії, продавці. І в мене не вкладається в голові: чому ж на своїй Батьківщині це не є обов’язковим?

Трудові мігранти – то в більшості розумні, вмотивовані і законослухняні люди. З ними приємно спілкуватися, і я багато їх консультував щодо польських законів. І серед цих людей у мене є багато друзів.

Але після 24 лютого портрет українця в Європі різко змінився…

Ще ніколи ми тут не чули стільки російської! Скажу відверто, мені це неприємно.  Я не хочу чути на польських вулицях від українців –  російську! Я її боюся! Через це я майже перестав гуляти, хоч дуже любив піші прогулянки … Я не знаю, що очікувати від тих людей, що говорять російською… Мені здається, що носії цієї мови тягнуть за собою в Європу русскій мір. І мені стає страшно…

Я не консультую громадян України, якщо вони розмовляють російською. Це моя принципова позиція.

Та незважаючи на мої страхи, ви бачите, як багато поляки роблять для українців!

– Так! Те, що Польща робить для українців – це гуманітарний подвиг! Велика вам подяка.

– Я добре усвідомлюю: якщо сьогодні я почуваю себе у відносній безпеці, то це тому, що українські хлопці там на сході стоять на смерть… Інакше Путін вже давно був би тут. І більшість поляків це розуміють. Саме тому ми так багато робимо для вас!

– Пане Пшемиславе, в Україні у вас є багато шанувальників. Що можете їм сказати?

– Я бажаю Україні справжньої українізації.  Аби сформувалася потужна українська нація “від Сяну до Дону”  –  спільнота людей, об’єднаних українською мовою, історією та культурою.

Це на часі!

Перед вами багато роботи! І я дуже очікую, що ви це  зробите! Щоб я знову почав ходити в Познані на улюблені прогулянки! І щоб мене вже не нудило від того,  як розмовляють ваші краяни з “дефектними чєлюстямі”…

Але найбільше я бажаю вам перемоги!

Пшемислав Ліс-Маркевич: Жоден птах свого гнізда не забруднить!

http://slovopys.kubg.edu.ua/pshemyslav-lis-markevych-zhoden-ptakh-svoho-hnizda-ne-zabrudnyt/embed/#?secret=w4q6bjaqrR

З вікна адвокатського  офісу відкривається чудовий краєвид на старовинний замок. Ми давно вичерпали час, відведений на інтерв’ю. Але я боялася сказати про це господарю кабінету. Бо слухати його глибокі   роздуми про українське буття було надзвичайно цікаво. Пан Пшемислав розповідав про товариство імені Івана Франка, яке створив у Познані, про власне видавництво, про підтримку українських громадян у судах Польщі. А просто зараз пан Пшемислав Ліс-Маркевич готується до захисту докторської дисертації з української літератури. Подія відбудеться наступного місяця  у Вроцлавському університеті. Люди багатогранні не перестають себе вдосконалювати… І дивувати нас!

Дякую за потужну хвилю співчуття, захоплення і віри в Україну і українців!

“Як парость виноградної лози – плекаймо мову!” – писав український класик Максим Рильський.

Мова – це живий організм! Її треба любити, шанувати і всіляко підтримувати. Бо це істинний код нашої української душі!

Отож, не бруднімо своє гніздо. Хай лине з нього солов’їна…

Плекаймо!

Інтерв’ю провела

Антоніна Палагнюк

і

ютос