Кузня

Одним із цікавих експонатів експозиції просто неба Волинського музею-скансен «Козацький зимівник», що в селищі Рокині Луцького району, є – старовина КУЗНЯ.

Крім житлових осель в експозиції просто неба на краю імпровізованого села стоїть стара кузня з ковальським міхом, що перевезена з с. Гута Лісівська Маневицького району 27 червня 1990 року. Господарем тієї кузні був коваль Іван Нестерович Чеба. Кузня з горном, міхами, ковадлом та іншими ковальськими знаряддями. Кузня курна – комина немає, а лише вогнисько. Покрівля дощата. В кузні збережено всю колишню атрибутику ковальської справи: міх, горно, наковальню, старі інструменти та примітивне пристосування. Серцем кожної кузні є горно, тобто спеціальна піч де нагрівали метал. Для підтримання високої температури горіння міхом накачували повітря. Ковальський МІХ за своєю конструкцією є оригінальним витвором ковальської винаходу. Він завжди був двокамерної конструкції. Верхня частина його з’єднана коромислом. Коли коваль натискав на коромисло вниз, то повітря шугувало з міха нижньої камери. Під тиском власної ваги, як опускали коромисло, повітря витискалося з верхньої камери. І таким чином, повітря безперервним потоком фугувало на ковальський горн-вогнисько, як його ще називали. Кузня спеціально зроблена такою темною, курною, без комина і віконека. Справа в тім, що тепературу металу визначали за його кольором. І вуличне світло могло заважати. Нагріту заготовку обробляли на таких наковальнях, яка стояла міцно прикріплена на потужному пеньку. Вздовж стіни відвідувачі бачить інструменти коваля та виготовлені ним речі. Майже всі речі з металу волинського селянина виготовлялися в таких кузнях аж до середини ХХ століття. Вона зовсім не випадково знаходиться на краю нашого зимівника. Так в Україні розміщували всі кузні, щоб не заважали жителям села. В українських селах кузню переважно ставили за селом. Це було зручно для всіх. Куриво з горна не псувало повітря мешканцям села. А подорожній віг відразу зупинитися біля кузні, щоб поладити воза, підкувати коня. Тому коваль мав велику перевагу над односельцями: він першим дізнавався новини від подорожуючих і був компетентним у всіх суспільно-політичних відносинах. Особливим статусом у селі та авторитетом користувалися КОВАЛІ. Щоб краще зрозуміти їх значення у суспільстві, наведу уривок з твору Юрія Мушкетика «Яса». «А ковалі знай кували, та не всі водно: хто шаблю-домаху, хто лемеша гнюздюкові (козак, який займається фермерським господарством), хто кочетки для весел рибалкам…, хто підківки молоді на чоботи… Ковалі – майже всі характерники, любо з ними погомоніти, хоч трохи й страшно. Ковальське плем’я дружне й запекле. Зачепи одного – збіжаться всі. А треба – й чортові в морду плюнуть. Разом і поодинці. Недарма кажуть, що то коваль з чортом у Чортомлицькій могилі скарб заховали. Насправді ж ковальський скарб – руки. Всілякі є майстри, один уміє тільки коня підкувати, а інший викує коліща до французької рушниці… Є такі ковалі, до яких люди пливуть плавом, вони одсилають їх до інших майстрів, а ті не йдуть, мовляв: «Я зачекаю». …Коваля чути по дзвону молота, а слава їхня лунає на сотні верств…».

Стародавня кузня, що стоїть на «Козацькому зимівнику» не просто як експонат старожитностей. Вона справжня, бо ДІЮЧА. Одного осіннього дня відомий на Волині громадський діяч, музикант і композитор, засновник народного хору «Посвіт» Ростислав Кушнірук разом з товаришем-помічником, за один день викували собі справжнього кінного плуга. Звідки у музиканта і диригента появились такі навики? Його родину зачепила трагедія, що сталася в луцькій тюрмі на початку війни. Батьків з дітьми було депортовано і вивезено у спецпоселення №3 Кіровської області (Росія). Будучи юнаком, в Сибіру, Ростислав Григорович навчився ковальського ремесла, а потім працював шофером на лісовозі. Ось і згодилося і пригадалося через 50 років таке ремесло, яке врятувало його і родину від голоду в московському заслані. А так як музей-скансен є діючою експозицією, то дирекція скансена давно шукає і запрошує коваля. Він би наочно кував для відвідувачів і підкови на щастя, і металеві сувеніри на згадку. Тоді кожен обов’язково знову повернеться у незабутнє і затишне козацьке село.

Олександр Середюк

і